Військовополонені на Уманщині під час Першої світової війни

Іван Десятніков, RSS,
Дата: 2-08-2019, 22:03

105 років тому почалася Велика або Перша світова війна. На території сучасної Черкащини не відбувалося бойових дій, але тут перебували ворожі військовополонені.

За роки Першої світової війни до російського полону потрапило біля 1,8 мільйона австро-угорців та до 200 тисяч німців. У другій половині 1916 року на території України загалом розміщувалася третина всіх військовополонених Центральних держав. Протягом 1917 року ця цифра доходила приблизно до 660 тисяч осіб.
З метою подолання дефіциту робочих рук, мобілізованих до війська, військовополонених з таборів розміщували по території країни для примусової праці. Слід зазначити, що військовополонені самі були зацікавлені у роботі, найбільше у сільській місцевості. По-перше, перебування поза табором вже само по собі сприймалося військовополоненими як велике благо, оскільки тут фактично не було суворого нагляду та розпорядку дня, значно зменшувалася вірогідність захворювання. Робота, хоч і була примусовою, не була непосильною. Особливо якщо врахувати, що військовополонені направлялися на роботи переважною більшістю за фахом. Тобто колишні селяни, а зараз військовополонені, виконували у переважній більшості звичну для них роботу. По-друге, на роботах харчування було хоч і не бездоганне, але краще, ніж у таборі. Крім цього, гроші, отримані за роботу, військовополонені витрачали переважно на покращення свого раціону та на ремонт і придбання одягу. У таборі таких можливостей у них не було.


Військовополонені на Уманщині під час Першої світової війни



На відміну від Лівобережжя та Півдня України, куди військовополонені прибули ще влітку 1915 року, на Правобережжі праця військовополонених почала використовуватися значно пізніше. З одного боку, це можна пояснити близькістю цього регіону до лінії фронту, а з іншого – значним надлишком у краї робочих рук напередодні війни. До Уманського повіту військовополонені почали перевозитися навесні 1916 року. До Уманської земської управи у березні 1916 року надходили численні заяви від селян та поміщиків щодо відпуску до їх господарств військовополонених. Очевидно, це було наслідком відповідної роботи земської управи щодо виявлення потреби у робочих руках у господарствах краю. 18 квітня 1916 року з Дарницького табору до повіту прибула перша партія військовополонених кількістю 579 осіб. У другій партії, яка прибула на повітову станцію Христинівка 15 червня, нараховувалося 896 осіб. Згодом прибула третя партія військовополонених, що налічувала 205 осіб. Станом на 1 грудня 1916 року на території Уманського повіту перебувало вже 2814 військовополонених. У лютому 1917 року кількість військовополонених у повіті зросла до 3327 осіб.
На території Уманського повіту протягом Першої світової війни військовополонені були зайняті переважно у сільському господарстві, що відповідало структурі тогочасного виробництва краю. Залучались військовополонені також і на роботи на цукрових та цегляних заводах, у земських ремонтних майстернях та продовольчих складах, заготівлі кормів для армії тощо. Наприклад, восени 1916 року Уманське земство звітувало київському губернатору, що на території повіту працювало 1282 осіб-військовополонених у сільському господарстві, 250 – на цукрових заводах, 61 – на земських роботах по ремонту доріг, мостів, телефонної мережі, 82 – у візковій майстерні. Незначна кількість робітників-військовополонених була виділена також священнослужителям та сім’ям запасних чинів. Залежно від сезону співвідношення кількості зайнятих у різних галузях змінювалося.
Військовополонені на території Уманського повіту розподілялися повітовою земською управою на підставі заяв господарств. На станції Христинівка уповноважена особа приймала полонених і підписувала від імені господарства зобов’язання щодо їх утримання, харчування, оплати праці і «взагалі, в усьому підкорятися встановленим на цей предмет Уманською повітовою земською управою правилам».
Уманська повітова земська управа постійно констатувала, що та кількість військовополонених, що направлялася до повіту, не задовольняла усіх заяв роботодавців. Проте, з огляду на власний інтерес та державну політику щодо забезпечення робочими руками в першу чергу великих поміщицьких господарств як основних виробників товарного хліба, військовополонені направлялися найперше у великі землегосподарства. Наприклад, перші партії, що прибували до повіту у 1916 році, були розподілені між понад 30 господарствами краю площею не менше 100 десятин, переважно 5-20 осіб на маєток. Лише 5 найбільших землеволодінь отримали від 35 до 50 робітників. Оскільки протягом війни надходження військовополонених для робіт у повіті не могло перекрити потреби у робочих руках, що чимдалі збільшувалася внаслідок мобілізації, 18 лютого 1917 року повітова управа прийняла рішення, що нові надходження військовополонених мають розподілятися лише між маєтками з площею ріллі понад 50 десятин. Причому полонені серед зернових господарств розподілялися з розрахунку 1 особа для землеволодіння площею від 50 до 75 десятин, 2 особи для 76-125 десятин, 3 особи для 126-175 десятин і т.д. Господарствам з посівами цукрового буряку додатково надавався 1 полонений на кожні 100 десятин, але лише за рахунок знятих з робіт на цукрових заводах. При цьому селянським господарствам було прийнято рішення військовополонених взагалі не давати, оскільки «селяни не лише встигають обробляти свої поля, але й ще йдуть у відхожі промисли».
Особливістю російської політики щодо військовополонених Центральних держав було те, що їх ділили за національною ознакою. Вже у жовтні 1914 року було запроваджено систему привілеїв для полонених шляхом сортування їх за категоріями благонадійних і неблагонадійних – відповідно до національності кожного бранця. Подібна «національна політика», яку продовжував і Тимчасовий уряд (особливо щодо австро-угорських військовополонених), мала різні військові та політичні цілі. У Дарницькому таборі відбувався розподіл бранців за національною ознакою, який вирішував їх подальшу долю. Етнічних німців, австрійців, угорців переважно висилали до Сибіру та на Далекий Схід, військовополонених-слов’ян розміщували на території українських та центральних великоросійських губерній.
Відповідно серед військовополонених, що працювали на Уманщині, найчастіше зустрічаються чехи, словаки, поляки, серби, хорвати, румуни, євреї, але були присутні й угорці, і навіть німці. Хоча німці та угорці розцінювалися російським військовим командуванням як «злейшие враги», які не заслуговували на «привілейовані» умови утримання у полоні на території України, бюрократична плутанина призводила до того, що представники цих національностей залишалися на нашій території. Поділ значної кількості австро-угорських солдат на слов’ян та неслов’ян не завжди був можливим, тому що угорські словаки чи румуни називали себе або угорцями, або русинами, а поляки і словенці – австрійцями. Часто для командирів була невідомою класифікація західно- та південнослов’янських мов.
Такими помилками можна пояснити значну кількість військовополонених угорців, виявлених у численних статистичних звітах щодо військовополонених на території Уманського повіту. Наприклад, у 1916 році Зеленківському маєтку працювало 44 військовополонених, зокрема 26 угорців, 1 чех, 4 словаки, 4 поляки, 7 румунів, 1 українець (русин, як зазначалося у тогочасних документах). На Іваньківському цукровому заводі працювало 60 угорців, 2 румуни та 1 єврей. Перевага угорців у цих робочих командах пояснюється не їх більшою часткою серед військовополонених, а тим, що робочі команди формувалися насамперед за мовною ознакою для кращої організації праці.
Національний склад військовополонених, а саме те, що переважна більшість їх була слов’янами, вочевидь вплинув на те, що нами не виявлено у джерелах фактів жорстокого ставлення до військовополонених, переобтяження їх роботою тощо. Наприклад, по Уманському повіту виявлено лише один факт смерті військовополоненого на примусових роботах – у списку померлих військовополонених за січень 1917 року зазначається, що словак Іосиф Хадаш, який працював у маєтку І. М. Гезинського у селі Нерубайка, впав зі скирти соломи й вбився. Тобто військовополонений помер не через жорстоке поводження, а внаслідок нещасного випадку.
«Правила відпуску військовополонених на сільськогосподарські роботи» від 28 лютого 1915 року зобов’язували виплачувати військовополоненим заробітну плату, не нижчу існуючої у місцевості їх розташування. Проте розмір «місцевої» заробітної плати визначала земська управа, яка у переважній більшості складалася з землевласників – осіб, зацікавлених у її заниженні. Навесні 1916 року землевласники Уманського повіту під час отримання у своє розпорядження військовополонених зобов’язувалися їх одягати, харчувати, охороняти та щомісяця виплачувати кожному не менше 5 рублів та 1,50 рубля перераховувати земській повітовій управі.
Накази штабу військового округу суворо забороняли військовополоненим самовільно залишати місце роботи чи проживання, вештатися містом чи поза ним, відвідувати міські парки, сади, заклади громадського харчування, театри та інші громадські місця, з’являтися і палити на вулицях, рухатися громадським транспортом тощо.
Не дивлячись на це, штаб Київського військового округу неодноразово наголошував на необхідності посилити дисциплінарну відповідальність військовополонених, оскільки часто виявляв випадки відмови від роботи, самовільного припинення роботи. Особливо такі випадки почастішали у 1917 році. Протягом 1916-1917 років постійно наголошувалося на негайному припиненні практики використання військовополонених у якості домашніх слуг, приказчиків торгівельних закладів, бухгалтерів, конторщиків, двірників, шоферів, кучерів тощо. Ще з літа 1916 року комендант міста Умань відзначив, що «дуже часто зустрічаються у місті військовополонені, які вештаються беж жодного нагляду, роз’їжджають у якості шоферів, лакеїв, кучерів і т.п.». У квітні 1917 року начальник штабу округу навіть обурювався, що частина військовополонених, «не маючи над собою жодного нагляду, користується повною свободою, аж до розгулювання вулицями у цивільному одязі». Відмічалися також факти втечі військовополонених, направлених на роботи. У липні 1917 року головний начальник Київського військового округу зазначав, що багато полонених-втікачів знаходиться у Києві та його околицях. Тобто режим утримання військовополонених під час виконання робіт був несуворим.
1918 року військовополонених «визволили» їх армії, які прийшли на Україну за угодою з Центральною Радою УНР. Берестейська угода обумовлювала їх повернення додому.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода