Місто милосердя

Дата: 13-08-2019, 09:42

Місто милосердя
“На території Черкащини воєнні дії безпосередньо не велися. проте жителі краю зазнали багато труднощів воєнного часу. Це й мобілізація до російської армії, й важкі окопні роботи, і розміщення поранених та евакуйованих, і працевлаштування військовополонених тощо.
У перші два роки війни кількість військовополонених була невеликою і на території краю вони не перебували. Але 1916 року ситуація змінилася. Навесні розпочалася знаменита наступальна операція російських військ в Україні, яка увійшла в історію під назвою “Брусиловський прорив”. Австро-Угорщина зазнала нищівної поразки, втративши понад один мільйон вбитими й пораненими та понад 400 тисяч військовополоненими. Саме під час цих подій на Черкащину потрапляють перші партії полонених.
переміщення їх було таким. З Південно-Західного фронту вони направлялися до Дарницького табору біля Києва, а звідти, за наказом міністра землеробства, – до повітових земських управ. Управи направляли полонених безпосередньо на ферми, до поміщицьких економій, на цукрозаводи тощо. Про це свідчать документи того часу, зокрема з фонду Черкаської повітової землевпорядної комісії”.
(“Нова Доба”, 20 січня, 2004 рік)

...Вона вибухнула 105 років тому, 1 серпня 1914-го. “Дивно, що про війну я майже забув, і людство про неї помалу забува, і, мабуть, тому знову колись мусить статися нова війна”. Так сказав пан Ганак у одній із детективних історій Карела Чапека, зібраних у книжці “Оповідання з обох кишень”. Ця оповідка від першої особи датована 1929 роком, і згадувалася у ній Перша світова. Не помилився письменник, вклавши у вуста свого героя те чорне пророцтво: за десять років нова війна справді сталася. Чапеку по-своєму пощастило, він не дожив до неї кількох місяців, бо помер від грипу.
Укотре перечитував ті мало не побутові детективні історії з доволі глибоким підтекстом, адже дуже подобається їхній переклад з чеської Климом Забарилом, та й зауважив на ганаковий висновок, якого раніше не помічав. І ось вам парадоксальний висновок: нині події понад вікової давнини видаються ще актуальнішими, аніж у часи, коли добропорядний пражак міркував про них за гальбою пива.

Діагноз: панславізм
Світогляд російських царів Олександра ІІІ та Миколи ІІ сформувався під впливом доктрини панславізму. Ідеологом такої заведено вважати Михайла Погодіна, а агресивного панславізму – генерала Ростислава Фадєєва, який в опублікованому 1869 року “Мнении по восточному вопросу”, де чітко та послідовно сформулював головне національне завдання Російської імперії: звільнити від австро-німецьких пут усе світове слов’янство укупі з православними греками та почасти румунами. Ну й звісно, далі вимагалося увести ці землі як адміністративні одиниці під протекторат російського царя, “единственного законного наследника византийского императора Константина Великого”. Генерал пристрасно доводив, що на відміну від “какой-то там Дании”, Росія не матиме виправдання перед історією і цивілізацією, якщо просто так собі житиме та розвиватиметься як інші країни. Їй конче потрібні “великі справи”, які завжди дозволятимуть утримувати європейське слов’янство у своїй орбіті впливу. “Такова величайшая миссия России перед малыми единородными народами”, – корочше кажучи.
З цією погано утаємниченою думкою там і живуть вже півтора століття. А російський цар, не має значення як він офіційно називається, – власне цар чи президент, – то Богом обраний покровитель-захисник слов’янського світу від руйнівної західної цивілізації. Не секрет, що ідеологи, а слідом і політики імперської федерації, й нині цілковито впевнені, що входження “рідних” країн до складу ЄС є тимчасовим непорозумінням. Найстрашніше, що впевнені абсолютно щиро.
До “загальних положень” – насамкінець. Втрати Великої Британії, Франції, Бельгії та ще кількох країн у Першій світовій були набагато суттєвішими, аніж у наступній. І там добре затямили саме її уроки. У Росії ж, напевне, забули, чим для їхньої країни закінчилося формування своєї зовнішньої орбіти впливу. А чим, власне? Поваленням державного устрою, крахом найміцнішої довоєнної економіки, жовтневим переворотом та у підсумку – встановленням кривавої диктатури, що збирала свої жертви ще й у 1930-ті. За великим рахунком, за свої амбіції Росія розплачувалася ще два десятиліття по тій війні, у якій 38 воюючих держав разом втратили понад 10 мільйонів своїх громадян. За приблизними підрахунками, упродовж 1918 – 1938 років у Радянській Росії, а потім і СРСР, голод і репресії забрали життя 15-ти мільйонів. Так, на кілька десятиліть вже після Другої світової Союзу вдалося сформувати європейський блок держав-сателітів. Одначе, зрештою те, що вибудовувалося роками та утримувалося трильйонами міцних радянських рублів, якоїсь миті розсипалося як картковий будиночок. І при тому – “абсолютно безкоштовно”. Утім, бачимо – скрєпи не відпускають. Бо є ще на кону сама більш-менш цілісна Росія, ще є чому розвалюватися.

З поля – до війська
У 1874 році в Російській імперії запровадили всестанову військову повинність, а до війська брали раз на рік по закінченню сільгоспробіт. Для цього відводилося два тижні на межі жовтня і листопада. Раз, але надовго: у піхоту – на шість літ дійсної служби, на флот аж на сім. Була в ті часи й та особливість, що новобранцями ставали за жеребом: “каждое пятое лицо мужеского полу, достигшее на 1 января 20-ти годов”. І коли тобі пощастило не стати солдатом, будеш у списку резерву (ополченні) до сивини.
Все, дотичне до військової служби, в Черкасах відбувалося неподалік теперішнього Центрального стадіону. Більшу частину майдану неподалік перетину Надпільної зі Смілянською займав плац для муштри. Ближче до центру по Смілянській квартирували офіцери та нижчі чини піхотного полку. За угодою із міською думою будинки для військових здавав місцевий купець І-ї гільдії Соколов, який раніше під забудову примудрився викупити чималий відрізок цієї вулиці. Якими вони були, можна побачити на прикладі єдиного вцілілого за адресою Смілянська, 63.
У будинку на перетині Смілянської з Бульварною (Благовісною) базувалося призовне відомство, Дім військової повинності. А трохи далі Бульварною, приблизно навпроти входу на ринок з Благовісної, знаходився Народний дім: місце слізних прощань рідних із новобранцями, гарячих поцілунків коханих, надривних пісень під гармошку та решти усього, що личить і не личить моменту. Неподалік за домом накривалися столи із дармовими самоварами на жаринах, бубликами, в’яленою дніпровською рибою, печеною картоплею, квасниною, паляницями та самогонкою. Наявність останньої на столах категорично не віталася, та хто ж повірить, що її не було під столами.
Народний дім, до слова, звели за активного фінансового сприяння армії в особі головного повітового воєначальника, полковника Миколи Місютіна, тож непризовної пори (а то понад 11 місяців року) функціонально дім нагадував, скажімо так, Будинок офіцерів радянських часів. Ну а коли місцевій армійській еліті бажалося неформального спілкування у вузькому колі, товариство вирушало або до Саду Ярової (Дитячий парк) де у одному із приміщень мало щось на кшталт закритого клубу, або в непримітний будиночок на Білозірській (Грушевського) до полковника Кадомського. Там знаходився штаб 167-го Острозького полку та військове відомство одного з Кубанських, дислокованих також у Черкасах. Будинок цей із місцевої цегли, що всякого на своєму віку бачив, цілий і дотепер, номер його теж 63.
А що ж наші новобранці, яким ось-ось на вузлову станцію Христинівка чи Бобринську, а звідти на фронт? Раз на годину до них виходили повітовий староста, становий пристав, писар та хтось із офіцерів. Зі списку зачитувалися чергові 10 прізвищ і хлопці рушали в сусідній дім. Там – перша “військова повинність”, медкомісія. І якщо у “бідненьких” (містяни небезпідставно вважали призовників саме такими) не було очевидних фізичних чи розумових вад, процедура вважалася закінченою. Не дивно, що придатними до військової служби визнавалися всі 100 відсотків новобранців, адже каліки та розумово нездорові вибраковувалися ще по місцю проживання, а тому у згаданому жеребкуванні участі не брали. Та так вже забажалося історії: єдиний солдат Першої світової, пам’ять про якого жива і любов до якого невмируща, був ідіотом, у чому сам щиросердно зізнавався. Його ім’я – Йозеф Швейк.
Далі хлопців ділили на групи, які почергово вирушали на присягу у Свято-Миколаївський собор, що височів на теперішній Соборній площі. Потім, якщо пощастить, на кілька днів можна було затриматися у казармах на Надпільній: тих самих, на місці яких вже в радянські часи звели нові і від яких нині лише купи цегли. А недоля – то зразу на станцію і під невсипущим наглядом унтерів – на Захід. “За царя, отечество и веру”.

Черкаські дороги капітана Карбишева
Тут слід виокремити події, безпосередньо пов’язані із Великою, або інакше – Другою вітчизняною війною (так на теренах імперії називали Першу світову, допоки пролетарі-ленінці не перенарекли її на імперіалістичну) з усього того політичного та соціального гармидеру, що мав місце упродовж 1914 – 1918 років в Україні і наслідками якого у підсумку найвправніше скористалися більшовики.
Власне, Черкаси із тією бійнею пов’язані опосередковано лише кількома пунктами. Перший – створення ліній оборонних укріплень на околицях міста. У квітні 1915 року на Галичині розпочався потужний контрнаступ німецько-австрійських військ. Його сила та темпи змусили російський уряд ставити питання про евакуацію адмінустанов, а за можливості й промислових об’єктів Подніпров’я та Правобережжя углиб Росії. За цим планом Черкаси мали “переселитися” аж у Самару. А щоб затримати ворога на дальніх рубежах, вимагалося зробити йому якомога більше перепон ландшафтного характеру.
Одним із тих військначальників, якому довірили організацію виконання цього надважливого завдання, став герой російсько-японської війни, автор кількох інженерних праць і хрестоматій з військової справи Дмитро Карбишев. Старші із наших сучасників знають його вже як генерал-лейтенанта, закатованого в концтаборі Маутхаузен 17 лютого 1945 року.
Тож у липні 1915-го капітан Карбишев прибув до Черкас та оселився неподалік рафінадного заводу. До жовтня він, переважно у Соснівці, керував будівництвом оборонних ліній, а потім переїхав на третю ділянку рубежу між Виграєвом і Шендерівкою. Тут, на Черкащині, Дмитро Михайлович зустрів своє кохання, Лідію Опацьку, і повінчався з нею у маленькій сільській церкві на Корсунщині. У шлюбі у подружжя народилося троє дітей – Ляля, Таня і Альоша.
(Далі буде)

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода